МЕНЮ

неділя, 23 вересня 2018 р.



Вже вересень відходить від причалу,
На крилах літо понесли лелеки.
А в нас сьогодні професійне свято,
У нас – працівників бібліотеки…


Шановні колеги, вітаю Вас із Всеукраїнським днем бібліотек!

Бажаю гарних змін, великих і маленьких перемог, інтелектуальних пошуків, творчих знахідок, міцного здоров’я, оптимізму, професіонального зростання, новаторських ідей та багато користувачів, які шануватимуть та поважатимуть Вашу самовіддану працю! Нехай Ваше життя буде завжди світлим та радісним, як цей святковий день! Віри, надії, любові та мудрості у виконанні благородної місії на користь служіння книгам та людству! Хай щастить Вам завжди й всюди!

З повагою і вдячністю за Вашу подвижницьку працю, професіоналізм та відданість професії, завідувач бібліотекою Л.І. Заболотна.


понеділок, 3 вересня 2018 р.

ОДЕСЬКОМУ ДЕРЖАВНОМУ АГРАРНОМУ УНІВЕРСИТЕТУ - 100 РОКІВ


Одеський державний аграрний університет є навчальним закладом ІV рівня акредитації, підпорядкований Міністерству освіти і науки України, створений на базі Одеського сільськогосподарського інституту, який був заснований на початку 1918 року. Першим його ректором був професор Г.А. Боровиков.
У 1889-му одеський градоначальник Григорій Маразлі виділив 10 000 «квадратів» землі на цій території для будівництва храму апостола Андрія та духовної семінарії. До сьогоднішнього дня на другому поверсі будинку зберігся старовинний дубовий паркет. На початку XX століття семінарію ліквідували, перевезли сюди сільськогосподарський інститут, а храм перетворили в бібліотеку. Уже в наш час в храмі зробили ремонт і знову проводять богослужіння.

Будівля є виявленим пам'ятником архітектури і містобудування місцевого значення в складі комплексу «Комплекс будівель Духовної семінарії (Одеської сільськогосподарської академії)» (рік побудови: 1901 - 1902, арх. Морозов Д., Прокопович Л. Ф.) і виявленим пам'ятником історії місцевого значення (де в Одеському сільськогосподарському інституті навчалися: у 1918-1925 рр. міколог і мікробіолог, професор Сербинов І.Л.; У 1923 - 1925 рр. фахівець з рослинництва, академік ВАСГНІЛ, лауреат Ленінської премії Пузанов І.Ф.; у 1925 - 1930 рр. фізіолог рослин член-кореспондент АН СРСР Реймерс Ф.Е.) ( рішення Одеського Облвиконкому № 409 від 05.07.1983 р.; рішення Одеського Облвиконкому № 652 від 25.12.1985 р) [ОД-6/2009].

На кожному кроці дотримувалися обережності і зміцнювалися окремі частини будівлі. Тому через погану якість ґрунту на місці будівництва виникла необхідність в сильному посиленні та поглибленні фундаменту будівель, які досягли 2,5 м ширини і майже такої ж глибини. У нижніх поверхах будівлі був замінений наш місцевий дуже слабкий матеріал – штучний камінь цеглою і цим надавалася стінам вельми солідна товщина, так: стіни від підвального поверху по 3-й поверх становлять від 60 см до 1 м.30 см. Висота другого поверху становить 4,5м, а третього – 4 м.
Опалення було зроблено 2-х видів: пічне та водяна система опалення.
У всіх будівлях влаштована вентиляційна система, яка є винаходом інженера-механіка С.Я. Тимоховича, що користувалася великою популярністю на той час.
Всі будівлі були побудовані за два роки.

У перший час інститут зовсім не мав будівлі і заняття проводилися в приміщеннях Новоросійського (Одеського) університету; доводилося студентам займатися і в другу зміну. Але з остаточним приходом радянської влади в Одесу, духовну семінарію, яка обіймала з 1903-го року прекрасна будівля в стилі «a la Russe» на Канатній, 99, закривають розпорядженням №53 Губернського відділу народної освіти. В 1923 р. ОСГІ завдяки наполегливості партійного студента М.К. Бабака, який обіймав посаду проректора по господарській частині, інститут отримав нове приміщення Духовної семінарії по вул. Канатній. Він зробив дуже багато для підняття господарської галузі інституту. Нове приміщення вдалося частково відремонтувати і розпочати навчання. До нього було перенесено більшу частину кабінетів та лабораторій. В тому ж році було закрито Одеський сільськогосподарський технікум – і все майно, ділянка землі і будови перейшли до інституту.
Інша красива будівля – нинішній другий корпус аграрного університету. Він знаходиться в районі залізничного вокзалу і розташований у приміщенні знаменитої П'ятої гімназії. Знаменита вона не тільки прекрасною будівлею з розкішним актовим залом – його приємно займати Головному корпусу університету. Літературна Одеса пишається тим, що в П'ятій гімназії одночасно займалися троє знаменитих надалі письменників – Корній Чуковський, Борис Степанович Житков та Володимир Жаботинський. На думку деяких краєзнавців, всі троє навчалися навіть в одному класі. І ще в гімназії вчилися Валентин Петрович Катаєв і його брат – згодом теж письменник під псевдонімом Євген Петров. Ось така концентрація талантів на одеській землі!

Одеський державний аграрний університет – колишня чоловіча гімназія № 5
Архітектори: Мазира Д. Є., Охотніченко В. М., Толвинський Н.К.
Початок будівництва: 1898
Фасадом будівля виходить на Гімназичну вулицю: вона в 1899-му році названа так за клопотанням домовласників саме в честь П'ятої гімназії. Цікаво, що в зв'язку з розміщенням в будівлі сільгоспінституту вулицю логічно перейменували в Інститутську. Але в 1969 році їй дали назву «вулиця Іноземної Колегії». Іноземна колегія при підпільному губернському комітеті РКП (б) успішно агітувала англо-французьких солдатів, які окупували Одесу в Громадянську війну, і в кінці кінців довела їх до готовності до заколоту на захист радянської влади, так що командуванню довелося терміново повертати війська на батьківщину (на жаль, більшість членів колегії до цього моменту були арештовані військовими контррозвідками і страчені). Але в середині 1990-х років по нашому місту прокотилася хвиля повернення до старих назв. Так вулиця Іноземної колегії знову стала Гімназійною.
Одним із перших, хто звернувся до вивчення історії Одеського державного аграрного університету, був професор А.С. Бориневич, який зробив перший опис історії сільгоспінституту у першому виданні Одеського сільськогосподарського інституту.
На кінець 1916 р. ідея створення Сільськогосподарського інституту була піднята професорами університету А.А. Браунером та А.С. Бориневичем. Весь 1917 р. пішов на підготовку до створення інституту. І вже 5 жовтня 1917 р. О.І. Набоких увійшов до ОСГПР з пропозицією заснувати при Товаристві Комітет сільськогосподарських курсів, завданням на найближчий час котрого було створення недовготривалих повторних курсів для агрономів і недовгих курсів для сільського населення степової України. Проект був прийнятий на загальних зборах, було засновано Комітет, котрий й здійснив створення в кінці 1917 р. повторних курсів для агрономів. В Комітет увійшли 48 осіб під головуванням А.А.Браунера при товаришах голови О.І. Набоких та О.І. Погибки і секретарі А. В. Анучині. В середині листопада 1917 р. Комітет СГК відкрив «Загальнодоступні сільськогосподарські курси (по типу народного університету)» зі складом з 24 викладачів, але в січні 1918 р. вони були закриті.
Урочисте відкриття сільськогосподарського інституту відбулося 28 січня 1918 р. у великій хімічній аудиторії університету. Це стало можливим завдяки Сільськогосподарському Товариству, президентом якого був А.С.Бориневич, який і відкривав засідання. Відкриття сільськогосподарського інституту вітали представники із різних товариств та від Біржового Комітету С. М. Гутнік (майбутній міністр фінансів).
Вищим органом вишу було Бюро інституту, яке складалося з ректора, проректора з навчальної роботи, чотирьох деканів факультетів та секретаря бюро. Він допомагав ректору у справі управління інститутом. Його члени брали участь у роботі різних комісій, виконували окремі доручення, складали звіти, кошториси, доповіді.
Новоросійський університет та Вищі Жіночі Курси в Одесі дали свої приміщення та аудиторії для слухачів новоствореного інституту. Проте, аудиторіями та кабінетами мали можливість користуватися лише після закінчення занять, тобто після третьої години. Але під час канікул можна було користуватися в повному обсязі. Завдяки таким послугам до 1 вересня  1918 р. вдалося вичитати повний об'єм лекцій для першого курсу. За гетьманської влади міське самоуправління відвело для потреб інституту ділянку землі зі всіма будівлями та вигоном в 30 десятин землі. Окрім того, для майбутнього будівництва будівлі було виділено із міських каменоломень 120 тисяч штук нарізаного ракушняка. Тодішній Тимчасовий уряд обіцяв на виділення інституту 700 тис. крб. субсидії, проте не встиг здійснити своєї обіцянки через зміну влади в Росії та Україні. На початку 1919 р. керівництво інституту звернулося в Управління Землеустрою та Землеробства в Одесі з проханням про відведення вузу ділянки землі і про субсидію на будівництво ще до денікінської влади, яка пообіцяла надати також допомогу новоствореному учбовому закладу. Проте, в квітні в Одесі запанувала більшовицька влада, яка завдяки наполегливій та активній позиції студентів інституту надала будівлю для студентів Інституту Шляхетних Панянок. Слід зауважити, що ця будівля була зайнята військовими, яку звільнили після їх виселення. За Директорії УНР ОСГІ вперше у 1919 р. перейшов на державний бюджет і знаходився у підпорядкуванні земвідділу, який всіляко сприяв розвитку інституту.
 Згодом Одеський сільськогосподарський інститут було приєднано до Одеського політехнічного інституту, який було відкрито у 1918 р., і який розміщувався в Сабанських казармах по вул. Канатній. А з 1921 р. всупереч  протестам працівників Сільськогосподарського інституту він був перейменований у сільськогосподарський факультет ОПІ. Одеський політехнічний інститут забрав приміщення по вул. Старопортофранківська собі, і це значно утруднювало роботу сільсьгосподарського факультету. Викладачі цього факультету весь час домагалися самостійного існування і повернення до статусу окремого ОСГІ. Адміністрація ОПІ пішла назустріч, і за підтримки Губернського відділу освіти сільськогосподарський факультет вийшов із підпорядкування ОПІ і отримав для себе нове приміщення по вул. Інститутській, де раніше розміщувалась канцелярія Попечителя Одеського учбового округу. Проте, майно та більша частина бібліотеки залишилася за ОПІ. Самостійність сільськогосподарського інституту дала можливість краще розвиватися. Так, в 1921 р. ОСГІ вдалося закріпити Червоний Хутір для організації в ньому практичних польових робіт для студентів. Інститут отримав 70 десятин землі з будинками та інвентарем. Це сталося завдяки підтримці Наркомату Освіти.
Завдяки підтримці Губернського відділу освіти вдалося придбати кілька коней і весною 1922 р. засіяти поля. Слід зауважити, що в цей період лютував голод, а фінансування інституту було настільки мізерним, що про відновлення повноцінного господарства не могло бути і мови. Проте, хутір вижив в ці важкі роки завдяки неабияким зусиллям колишнього управляючого хутором А. Ф. Вейсмана.
У 1918 р. на перший курс вступило 42 особи, 1919 – 40 осіб, 1920 – 73 особи, 1921 – 73 особи, 1922 – 93 особи, 1923 – 36 осіб.
Станом на 1 жовтня 1922 року у виші навчалася 161 особа, а на 1 жовтня 1923 р. – 330 осіб.
У закладі навчалися переважно студенти Херсонської, Таврійської, Катеринославської, Полтавської та Подільської губерній.
За соціальною приналежністю, переважну більшість студентства на 1922-1923 н. р. становили селяни. Вони налічували 126 осіб. Були також 104 службовці, 46 робітників та 54 особи належали до інших станів.
Основним видом діяльності студентства була навчальна робота. Навчання проводилося російською мовою.
Студенти опановували такі навчальні дисципліни: неорганічна хімія, загальна ботаніка, зоологія, земельне креслення, систематичне рослинництво, анатомія рослин, мінералогія, історичне матеріалознавство, метереологія, геологія, мікробіологія, зоогігієна, сільськогосподарська технологія, годівля тварин, варіаційна статистика, варіаційна статистика, виноградарство, сільськогосподарська меліорація, агрохімія, загальна агрономія, сільськогосподарська кооперація, ветеринарія, земельне законодавство, молочна справа.
Практичні заняття проводили в дослідному господарстві. З ранньої весни всі студенти проходили практичні заняття в полі та городі. Перший курс навесні 1922 р. в кількості 239 осіб проходив практику під керівництвом В.І. Кіпера. В радгоспах працювали 130 студентів. Протягом всієї весни, літа та першої половини осені 30 студентів працювали на одеських полях зрошування. Догляд за пасікою на хуторі Тимірязєва проводили 12 студентів. Студенти третього курсу працювали на Одеській дослідній станції – по полівництву, Червоному хуторі – виноградарству, радгоспі Єленівка – по полівництву, тваринництву та плодівництву, радгоспі Іванолюбовці – молочному господарстві.
Навчання в інституті було платним. Розмір оплати становив 12 золотих рублів.
Термін підготовки фахівців в інституті тривав 4 роки. Прийом студентів проводився один раз в рік. Навчальні дисципліни першого та другого курсів базувалися на вивченні теоретичних наук, а інші присвячувалися більше практичним заняттям.
На жовтень 1922 р. Одеський СГІ мав у своєму розпорядженні 29 учбових кабінетів та лабораторій, з яких 5 були обладнані та 7 напівобладнаних, а інші 17 знаходилися на стадії організації.
Велику увагу закладу приділяли міське товариство управління, міський відділ землеробства, відділення, сільського господарства УРСР та земське відділення.
У створенні інституту, його становленні й подальшому розвитку особливу роль відіграла плеяда видатних учених того часу, серед яких були ґрунтознавець і фізіолог, професор О. Г. Набоких, географ і метеоролог І. Я. Точидловський, якого було обрано першим директором інституту, майбутній академік і віце-президент Академії наук України, селекціонер А.О. Сапегін, відомий фахівець у галузі фізіології рослин, професор Г.А. Боровиков, майбутній академік Академії наук України, ботанік Д.К. Третьяков, фахівець у галузі виноградарства, професор О.А. Кіпен та багато інших.
ОДАУ СЬОГОДНІ
Сьогодні університет є провідним навчально-методичним і науковим центром з підготовки висококваліфікованих кадрів для різних галузей сільськогосподарського виробництва південно-західного Причорномор’я. Підготовка ведеться за освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, магістр на трьох факультетах:
– Агробіотехнологічний факультет;
– Інженерно-економічний факультет;
– Факультет ветеринарної медицини та біотехнологій;
В університеті працює відділ по роботі з іноземними громадянами, що здійснює навчання слухачів на підготовчому відділенні для вступу до вищого навчального закладу та базове навчання на факультетах.
До структури університету входить 25 кафедр, відділення післядипломної освіти, відділ підвищення кваліфікації, підготовче відділення, центри практичної підготовки (філії кафедр), аспірантура, науково-дослідні лабораторії, редакція багатотиражної газети, музеї, центр культури і дозвілля, студентський спортивно-оздоровчий табір «Лукомор’я» на березі Чорного моря.
Згідно зі спільним наказом від 05.12.1995 р. №33/156 Міністерства сільського господарства і продовольства України і Української академії аграрних наук на базі університету створено і до нині успішно функціонує навчально-науково-виробничий комплекс сільськогосподарського профілю в Одеській області для координації спільної діяльності закладів освіти та науково-виробничих установ – провідних національних науково-дослідних інститутів.
Серед викладачів університету є заслужені діячі науки і техніки України, заслужені працівники народної освіти України, заслужені винахідники України. До підготовки фахівців залучаються провідні співробітники науково-дослідних установ, управлінь сільського господарства та досвідчені практики фермерських господарств.
Для вирішення основних питань діяльності університету функціонують відповідні органи: дорадчі – вчена рада, науково-методична і науково-технічна ради, фінансова колегія та робочі – ректорат, деканати, приймальна комісія.
В університеті функціонує одна з найбільших сільськогосподарських бібліотек Півдня України, заснована в 1921 року. У фондах бібліотеки зараз налічується понад 820 тисяч вітчизняних та зарубіжних видань.
За роки існування нашого навчального закладу тут сформувалися наукові школи, пов’язані з іменами видатних вчених: академіка С.О.  Мельника (виноградарство), Я.Я. Вербіна і В. Ю. Казакова (землеробство), С.Я. Розіна (рослинництво), М.О. Браславця (економіка та економічна кібернетика), І.С. Журавка (зоотехнія), В.М. Пильнєва (селекція і насінництво), Є.М. Агапової (свинарство), В.М.  Ковбасенка (ветсанекспертиза). Творчі здобутки наукових шкіл примножують сьогоднішні педагоги та науковці університету.
Упродовж багатьох років науковці університету підтримують творчі зв’язки з ученими зарубіжних країн. Зокрема, наш університет співпрацює з університетами Німеччини (Кіль), США (Каліфорнія, Вірджинія), Словаччини (Нітра), Угорщини (Кестхей), Польщі (Люблін), Болгарії, Швеції, Нідерландів (Амстердам), а також із вченими країн СНД — Московською с.-г. академією ім. К. А. Тимірязєва, Всеросійським науково-дослідним інститутом економіки сільського господарства, Білоруським національним науково-дослідним ветеринарним інститутом ім. Вищелеського, НАН Молдови та іншими.
Студенти мають можливість проходити виробничу практику в кращих господарства України та за кордоном (Німеччина, Франція).
До найбільш вагомих досягнень вчених університету належить створення сорту озимої м’якої пшениці Еритроспермум-127, який упродовж тривалого часу займав значні площі посівів на півдні України, сортів рису, які не затоплюються, зимуючого гороху, озимої вики (Одеська СГІ, Українка, Чорноморська, Перлина), 16 сортів столового винограду, а також сортів кормового і зернового тритикале (Бузьке, Буяна). Розробляються і удосконалюються інтенсивні технології вирощування сільськогосподарських культур, розв’язуються проблеми охорони природного середовища тощо. Співробітниками університету створені кормові добавки для тварин та розроблені принципово нові способи лікування тварин. Наукові розробки широко впроваджуються в господарствах. Плідно працюють вчені університету над проблемами поліпшення племінних якостей порід свиней, овець, великої рогатої худоби. До наукової роботи широко залучаються студенти. Університет проводить і постійно бере участь в роботі міжнародних та місцевих симпозіумів, науково-практичних конференцій і семінарів.
В університеті видається збірник наукових праць «Аграрний вісник Причорномор’я» з економічних, сільськогосподарських, біологічних, ветеринарних та технічних наук, в якому друкуються наукові статті з актуальних проблем теорії і практики становлення ринкових відносин в АПК України, впровадження у виробництво нової техніки, технологій, сортів і  гібридів сільськогосподарських культур, порід худоби та охорони довкілля.
Матеріально-технічна база університету, кадрове, матеріально-технічне та навчально-методичне забезпечення підготовки фахівців створюють умови для здобуття вищої аграрної освіти, навчання в аспірантурі, підготовки до захисту кандидатських і докторських дисертацій. Університет має достатній потенціал для сучасних наукових досліджень, в тому числі і з фахівцями зарубіжних наукових та вищих навчальних закладів.
Історичні відомості про факультети ОДАУ

Якщо при відкритті інституту діяло два факультети: рослинництва і тваринництва з чотирьохрічним курсом навчання, а в 1919 р. відкрито агрономічний факультет, то в 1925 р. факультети були об'єднані в один, який називався факультетом організації господарства з періодом навчання 10 триместрів, та відкрито факультет виноградарства та виноробства у 1929 році. У 1921 році був перший прискорений випуск фахівців. У 30-і роки в ОСГІ влилися Масловський сільськогосподарський технікум, Одеський інститут організації території та Новополтавський Єврейський сільськогосподарський інститут. Спочатку заняття проводилися в приміщеннях Новоросійського (Одеського) університету і вищих жіночих курсів і тільки в другу зміну. У 1934 році було сформовано зоотехнічний факультет інституту з підготовки спеціалістів-зоотехніків.
В роки Другої світової війни, німецько-румунськими окупантами в будівлі інституту був розміщений військовий госпіталь, а сам інститут перебазувався в навчальний корпус борошномельного інституту (нині академія харчових технологій ім. М. В. Ломоносова) і функціонував як агрономічний факультет Одеського університету. Після звільнення Одеси сільськогосподарський інститут відновив роботу у складі п'яти факультетів: агрономічного, плодоовочівництва та виноградарства, зооінжинерного, землевпорядного та ветеринарної медицини.
В 1960 році заснований Економічний факультет, нині найбільший за кількістю студентів в університеті.
У 1986 році відкритий Факультет механізації сільського господарства.
У 2001 році отримав IV рівень державної акредитації і був реорганізований в Одеський державний аграрний університет — підпорядкований Міністерству аграрної політики України. У 2010 році Агрономічний факультет та Факультет плодоовочівництва та виноградарства об'єднанні в Агробіотехнологічний факультет. 
Перший ректор ОСХІ
Боровико́в Георгій Андрійович (01(13).11.1881, м. Маріуполь, нині Донец. обл. – 18.01.1958, Одеса) – біолог. Д-р ботаніки (1935, без захисту дис.), д-р біол. н. (1936, без захисту дис.), проф. (1924). Закінчив Новоросійський ун-т в Одесі (1907). Працював у проф. П. Бучинського та В. Реп’яхова, потім перейшов до Зоологічного музею, яким керував О. Браунер. Досліджував фізіологію й анатомію рослин. Вивчав флору околиць Одеси. У 1904–1906 працював на Кавказі, збирав колекцію папоротей у верхів’ї р. Лаба. 1907 дослідив рослинність степу та південно-західної частини місце розташування Війська Донського. 1909–1910 вивчав рослинність Північного Заангар’я, зібрані гербарії були передані Вищим жіночим курсам, Новорос. ун-ту та фармацевт. ін-ту (всі – Одеса). 1907–1918 – у Новорос. ун-ті: лаборант, асистент, приват-доцент. Збирав і вивчав гербарій Донец. обл., брав участь в експедиції з ґрунтово-ботананічного вивчення р-нів Сх. Сибіру. Вперше дійшов висновку, що швидкість росту клітин у 2-й фазі визначається ступенем гідратації біоколоїдів, а не величиною осмотич. тиску, як вважали раніше. Від 1919 – в Одес. с.-г. ін-ті: викладав курсів анатомії, фізіології рослин (від 1921) і с.-г. мікробіології (від 1927), від 1930 – кер. каф. заг.-біол. наук (від 1931 – каф. агробіол. наук, а від 1932 – агроботаніки), водночас – помічник директора, згодом директор і декан агрономомічного і виноградарського ф-тів. За сумісн. 1920–1927 – директор Вознесенської с.-г. дослідної станції, від 1929 – директор виноробної станції на Сухому Лимані (згодом реорганізована в Ін-т виноградарства й виноробства), 1939–1941 – викл., зав. каф. ботаніки Одес. фармацевт. ін-ту, 1948–1953 – зав. каф. фізіології рослин Одес. ун-ту. Під час війни залишився в окупованій Одесі. Вивчав будови клітинних оболонок, явища епінастії та гіпонастії у гілках хвойних, утворення кореневих волосків на стеблі Leontice altaica і щеплення винограду. Відкрив явище верхівковості в утворенні калюса як надзвичайний прояв полярності. Піддаючи клітини дії відцентрової сили, одержав безпластидні клітини, які довгий час залишалися живими, але пластид не утворювали. За допомогою відцентрової сили зміг змінити полярність у клітинах водорості Cladophora. Наголошував, що, працюючи із ауксином і гетероауксином, слід пам’ятати, що ці речовини – кислоти і їхня дія не тільки пряма, а й непряма, бо вони позитивно діють на гідратац. потенціал плазми, який і впливає на швидкість росту. Був чл. Новорос. та Моск. т-в природознавців, Т-ва с. госп-ва Пд. Росії, Нім. ботан. т-ва.

Відомі випускники та співробітники
Волянський Богдан Єлисейович
Волянський Богдан Єлисейович (19011937) — відомий український зоолог, дослідник фауни хребетних Причорномор'я.
Богдан Волянський народився 24 травня 1901 року в місті Одесі, в сім'ї військового лікаря Єлисея Волянського (мати — Віра Комарова). Дитинство пройшло в Керчі, куди сім'я переїхала у зв'язку з новим призначенням тата. В Керчі Богдан навчався в гімназії. Тоді ж захопився вивченням фауни.
Богдан Волянський із сестрою Вірою (Керч, 1913 рік)
1918 року сім'я Волянських повернулася до Одеси, де Богдан продовжив своє навчання у 4-й чоловічій гімназії. Після закінчення 8-го класу поступив на навчання до Одеського сільськогосподарського інституту. Тут познайомився з професором Олександром Браунером, з яким надалі багато співпрацював.
У 1923–1925 роках був викладачем природознавства при «Дитячому містечку» (дитячий притулок), де організував гурток юннатів та живий куточок.
Протягом 1927–1930 років навчався в аспірантурі при Одеському Зообіні (Зоолого-біологічний інститут, що був створений на час розформування Одеського університету).
Сім подальших років — з 1931 до 1937 — Богдан Волянський працював на посаді доцента в Одеському сільгоспінституті. Протягом 1936–1937 років Богдан Єлисеєвич брав участь у вивченні решток викопних тварин, яких у великій кількості знаходили в Одеських каменоломнях («катакомбах»).
25 грудня 1937 р. Богдана Волянського заарештували за його проукраїнську діяльність. Вирок (ВМП — «вища міра покарання») оголошено 28 грудня 1937 року. Богдана розстріляли 30 грудня 1937 р. Похований, як і всі розстріляні в ті часи в одеському ДОПРі, під парканом ІІ міського цвинтаря Одеси. Могила ніяк не позначена (місце біля гаражів).
Родина
Богдан — старший брат відомого зоолога Юрія Волянського та відомого кінорежисера Віри Волянської, племінник відомого науковця Богдана Комарова. У спогадах Віри Волянської («Між степом та морем» 2009) згаданий також «наш дядя Міша, професор мінералогії Одеського університету» (Михайло Дмитрович Сидоренко).
Батьки Волянські — Єлисей Іванович (1872—1930) та Віра Михайлівна (1879—1963).
Діти Волянських — Богдась (1901—1937), Ромчик (1902—1929), Михась (1905—1941), Віра (1909—2004), Юрик (1911—1986).
Найвідоміші праці
Богдан Волянський — автор близько 15-20 наукових праць. В архівах НКВД дотепер зберігається його монографія «Птахи Одещини», що була рецензована проф. О. Браунером та здана до друку у видавництво АН УСРР (1937), проте була репресована разом із автором. У спогадах сестри Віри Волянської також є згадки про так і не видану книгу «Птахи Криму, переважно Керченського півострова».
Волянський Б. Є. Матеріали до пізнання фавни наземних хребовців Одещини. 1. Замітки під час подорожі до м. Балти та в Балтській окрузі // Южная охота. — 1924. — № 5-6. — С. 16-20.
Волянський Б. Є. Фавна птахів міста Одеси // Записки Одеського наукового при УАН товариства. Природничо-математична секція. — 1927. — Т. 1. — С. 45-70.
Волянський Б. Є. Земноводні та плазуни околиць міста Одеси (Етюди до ойкології та економічного значення) // Записки природничо-математичної секції Одеського наукового при УАН товариства. — Одеса, 1928. — Т. 2. — С. 75-109.
Волянський Б. Замітки про звірів Керченського півострова (Крим) // Збірник праць Зоологічного музею. — 1929. — № 7. — С. 29-36. [= Труди Фіз.-Мат. Відділу ВУАН. — 1929. — Т. 13, вип. 1. — С. 27-34].


Петро́ Васи́льович Рудни́цький (4 липня (21 червня) 1906, Луганськ 1996, Київ) — український радянський діяч, вчений-економіст, доктор економічних наук (1978), колишній директор Українського науково-дослідного інституту спиртової і лікеро-горілчаної промисловості. Депутат Верховної Ради УРСР 2-3-го скликань. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1949—1952 р. і 1954—1956 р.

Біографія

Народився у родині робітника. Трудову діяльність розпочав у 1921 році підручним слюсаря. Без відриву від виробництва закінчив робітничий факультет і вступив до сільськогосподарського технікуму, з якого у 1925 році перевівся до Одеського сільськогосподарського інституту.
У 1928—1931 роках — агроном; на відповідальній роботі в сільськогосподарських дослідних станціях.
У 1931—1938 роках — заступник начальника, начальник сільськогосподарського відділу Держплану Української РСР.
У 1938—1940 роках — начальник відділу Народного комісаріату землеробства Української РСР.
Член ВКП(б) з 1939 року.
У 1940—1941 роках — заступник народного комісара землеробства Української РСР.
З 1941 року — заступник голови Держплану УРСР. Під час німецько-радянської війни працював уповноваженим Військової Ради Донського фронту.
У 1944—1946 роках — постійний представник Української РСР при Раді Народних Комісарів (Раді Міністрів) СРСР.
10 травня 1946 — 12 липня 1951 р. — заступник Голови Ради Міністрів Української РСР.
У 1951—1953 роках — заступник голови Держпродпостачу СРСР.
10 квітня 1953 — 7 жовтня 1953 р. — міністр легкої і харчової промисловості Української РСР.
7 жовтня 1953 — травень 1957 р. — міністр промисловості продовольчих товарів Української РСР.
31 травня 1957 — серпень 1958 р. — голова Ради народного господарства (раднаргоспу) Одеського економічного адміністративного району.
У 1958—1982 роках — директор Українського науково-дослідного інституту спиртової і лікеро-горілчаної промисловості (тепер — Український науково-дослідний інститут спирту і біотехнології продовольчих продуктів, ДНУ «УкрНДІспиртбіопрод»). До сфери його наукових інтересів входили питання комплексного використання сировини, концентрації і комбінування виробництва, проблем спиртової промисловості.

Нагороди та відзнаки

Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями. Лауреат Державної премії УРСР (1978)[1]
Відповідно до Указу Президента України від 14 лютого 1996 року № 128 Рудницькому П.В., науковому консультанту УкрНДІ спиртбіопрод, було призначено державну стипендію як видатному діячу науки.

Іва́н Петро́вич Хоме́нко (26 серпня 1882, Кобі, сучасний Душетський муніципалітет Грузії 7 серпня 1935, Александровськ-Сахалінський) — палеонтолог, після закінчення Одеського університету працював у ньому. У 1918–1925 роках професор Одеського сільськогосподарського інституту, з 1926 року співробітник Геологічного комітету у Ленінграді.
Досліджував гіпаріонову фауну півдня України. Дослідження з палеонтології поєднував з розв'язанням питань стратиграфії, особливо пов'язаних з пошуками нафтивугілля та інших корисних копалин.
Загинув під час експедиції на Сахаліні.

Дмитро́ Васи́льович Знойко (13 липня 1903ОдесаРосійська імперія — 21 серпня 1933Нахічевань) — радянський ентомолог українського походження, що вивчав жуків, головним чином, з родини Carabidae.

Життєпис

Д. В. Знойко народився в родині військового лікаря і одержав домашню початкову освіту. Захоплення ентомологією виникло у нього ще у роки навчання у 4-й одеській гімназії. Те навчання припало на бурхливі роки і раз у раз припинялося й відновлювалось. Зрештою, у 1920 році він одержав свідоцтво про закінчення 7 класів. Наступна сходинка — природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету , куди він вступив у лютому 1920 року. В університеті лекції вели знані зоологи — М. Г. Лігнау та професор Д. К. Третьяков. Першим кроком Дмитра на ентомологічній стежці став його виступ на зібранні Південноросійського відділку ентомологічного товариства 15 лютого 1925 року. Першокурсник виголосив доповідь про жуків околиць Одеси.
Але у травні 1920 року радянська влада тимчасово закрила університет. Юнак пішов працювати до майстерні наочних посібників. Він завершив здобуття вищої освіти вже на біологічному відділенні Одеського інституту народної освіти (ОдІНО). Фундаментальних знань тут навчали видатні вчені-професори: геоботанік Г. І. Танфільєв, зоолог О. О. Браунер, ентомолог Олексій Миколайович Кириченко.
Час був важкий, Дмитро поєднував навчання із заробітчанством: працював у майстерні наочних посібників, препаратором Державного еволюційного музею, хранителем геологічного музею ОдІНО. Навесні 1925 року він стає спостерігачем Одеського пункту по ентомології та фітопатології. Згаданий вище професор Третьяков допомагає йому стати одночасно і лаборантом при кафедрі зоології та ентомології в Одеському сільськогосподарському інституті. Зав. кафедри М. Г. Лігнау швидко переконався у сумлінності і непідробній зацікавленості здібного юнака у ентомологічних заняттях. З жовтня 1925 року Д. В. Знойко стає аспірантом професора Лігнау і одночасно працює в ентомологічному відділі Одеської обласної сільськогосподарської дослідної станції (1925—1931), пізніше реорганізованої у селекційно-генетичний інститут. Знойко вивчає екологію шкідливих комах, захворювання культивованих рослин, способи їх захисту. Невдовзі з'являються й перші публікації — брошури суто прикладного характеру — «Про шкідників бавовника», «Отрути для боротьби зі шкідниками» тощо
Разом з тим молодий ентомолог збирає польові матеріали з ентомофауни Одещини та пониззя Дніпра, особливо зосереджуючись на родині жуків–жужелиць (Carabidae). Визначення зібраного вимагало вивчення наукових колекцій. Для цього аспірант тричі (1926, 1927, 1929) приїздить до Зоологічного інституту (ЗІНу) у Ленінграді, де працює місяцями. Здібного й працьовитого одесита помітив А. П. Семенов-Тян-Шанський . Вони стали співавторами декількох наукових публікацій. Видатний ентомолог почав наполегливо домагатися, аби юнака узяли до штату ЗІНу. Це вдалося навесні 1931 року. Знойко став науковим співробітником 1-го розряду у секції твердокрилих Середньої Азії.
Новачок розібрав багаторічні польові колекції інституту, зокрема, довів до зразкового стану зібрання жужелиць величезного роду Carabus. Німецький професор Stephan Breuning, який приїхав працювати з нею, був настільки вражений роботою Дмитра, що дав його ім'я новому виду — Carabus znojkoi Semenov & Breuning, 1931.
Дмитро Знойко почав завзято працювати над власними науковими темами. У 1932 році за дорученням Академії наук він обстежував райони Талишу та Ленкорані в Азербайджані, звідки привіз цінні колекції не лише комах, а й молюсків та інших безхребетних тварин. Наступного року він їде до Нахічевані вже як начальник комплексної академічної експедиції. 2-го серпня, коли група науковців працювала в долині річки Аракс, у Д. В. Знойка стався тяжкий напад хвороби, яка виявилася тропічною малярією. Захворіла на неї й частина його колег. Окрім цього, додався ще один вид малярії. До найближчої лікарні у Нахічевані було близько 200 кілометрів. Транспортування хворих в гірських умовах виявилося вкрай складною проблемою. Лише 13-го серпня Дмитро Васильович опинився в лікарні, але врятувати його не вдалося.
«Погиб он истинным героем долга и научным подвижником, отвергая заботы о себе ради пользы дела и безопасности своих товарищей в исследовательской работе». А. П. Семенов-Тян-Шанський.

Наукова діяльність

Свої перші наукові праці Д. В. Знойко присвятив комахам, що мали прикладне значення як шкідники сільського господарства Півдня — гессенській мусішведській мусісарановим, хрущі, личинкам жуків-жужелиць, соняшниковому міллю та іншим[2]. Він з'ясував причини стійкості злаків до гесенської мухи і завдяки цьому вдалося вивести нові, стійкі до шкідника сорти. Важливими виявились і наслідки вивчення комплексів комах, що оселюються на бавовнику на Одещині та інших нових районах його вирощування. Показавши себе вмілим і вдумливим експериментатором, вчений встановив, як впливають погодні фактори на розвиток лучного метелика.
Характерною рисою «академічних» робіт Д. Знойка в ентомології було якнайширше використання екологічних аспектів у традиційних дослідженнях з фауністикисистематикизоогеографії. Більшість його праць, виконаних у ЗІНі, присвячена жужелицям, є також дослідження жуків інших родин  — пилкоїдів (Alleculidae), мертвоїдів (Silphidae), вусачів (Cerambicidae), петріїд (Petriidae). Разом з А. П. Семеновим-Тян-Шанським він описав низку видів, нових для науки. Д. В. Знойко опублікував понад 30 наукових публікацій, деякі з них вийшли друком за кордоном — у Німеччині, Франції [3].
Зрозуміло, що внесок Дмитра Васильовича Знойка в науку міг бути набагато вагомішим, якби його доля склалася інакше.

Пам'ять

Колеги загиблого вшанували його пам'ять, давши його ім'я нововідкритим ними комахам:
·        жужелиця Carabus znojkoi Kryzhanovskij, 1964
·        жужелиця Pseudotaphoxenus znojkoiellus Deuve, 1988
·        жук-вусач Judolidia znojkoi Plavilstshikov, 1936
·        жук-златка Chrysobothris znojkoi Semenov & Richter 1934
·        жук-чорнотілка Pseudocistela znojkoi (Iablokoff-Khnzorian, 1959)
·        жук-водолюб Laccobius znojkoi Shatrovskij, 1984
·        нахічеванський коник Phytodrymadusa znojkoi (Miram, 1938)
·        акридіда Stauroderus scaleris znojkoi Miram, 1938
·        акридіда Nocarodes znojkoi Miram, 1938
·        акридіда Omocestus znojkoi Mistschenko
·        тарган Phyllodromica znojkoi (Bei-Bienko, 1938)
·        поденка Epeorus znojkoi (Tshernova, 1938)
·        ґедзь Tabanus znojkoi, Olsufjev, 1937
·        їздець Synopsia znojkoi Djakonov 1935
·        оса-блискітка Chrysis znojkoi Semenov, 1967
·        жук Microcara znojkoi Yablokov-Khnzorian 1960 (описаний з балтійського бурштину)
Більшість цих видів описана по знахідках, які зробив колись Д. В. Знойко і які зберігаються в ЗІНі. Характерний приклад: у 1928 році Дмитро Васильович знайшов жука-чорнотілку дещо незвичного вигляду на пісках поблизу Олешок на Херсонщині. Минуло сорок 40 років — і зав. лабораторією систематики комах ЗІНу Г. С. Медведєв встановив, що це новий підвид, якому вчений дав назву Pedinus femoralis znojkoi G. Medvedev, 1968. Немає сумніву, що спадщина Дмитра Васильовича Знойка ще не один раз стане у пригоді ученим.

Діяльність професора О.Г. Набоких у контексті розвитку ґрунтознавства в Україні
Олександр Гнатович Набоких (1874-1920) – вихованець Ново-Олександрівського (нині Харківського сільськогосподарського інституту), професор Новоросійського (Одеського) університету й один з фундаторів Одеського сільськогосподарського інституту, блискучий ґрунтознавець, агроном і фахівець в галузі фізіології рослин, видатний організатор широкомасштабних ґрунтових досліджень в Україні. Своєю плідною діяльністю він значною мірою сприяв розвитку генетичного ґрунтознавства, його ім'я займає одне з почесних місць в історії науки про ґрунти. Велика заслуга О.Г. Набоких у справі пропаганди всебічного вивчення ґрунтів і четвертинних відкладень України, розробки методик вивчення морфології ґрунтів, глибокогрунтових досліджень, лабораторного аналізу, картографування й багатьох теоретичних питань ґрунтознавства.
Накопичений величезний матеріал і схильність О.Г. Набоких до прикладного для агрономії використання ґрунтових досліджень дозволили йому зробити ряд теоретичних узагальнень і сформулювати свою принципову наукову позицію в галузі ґрунтознавства. На цій основі він виступив із критичними зауваженнями на адресу концепції В.В. Докучаєва і його учнів, особливо М.М. Сибірцева відносно  наукового визначення ґрунту як природничо-історичного явища, місця ґрунтознавства в системі наук,  питання про ступінь взаємозв'язку науки про ґрунти й геологію.
З 1906 по 1911 рік, на свої кошти й за підтримкою Товариства натуралістів, а також губернських (Київського, Подільського й повітового Олександрійського) земств О.Г. Набоких провів перші широкомасштабні рекогносцирувальні дослідження. Були обстежені ґрунти у всіх повітах Херсонської, Бессарабської й Подільської губерній, у Черкаському, Чигиринському, Уманському, Бердичівському, Таращанському, Свирському, Радомисельскому повітах Київської губернії, Житомирському, Старокстянтинівському, Заславському, Ровенському й Кременецькому повітах Волинської губернії, деяких повітах Таврійської губернії, у Донськой, Кубанській і Батумській областях, а також у Тифліській і Екатеринославській губерніях. Під час цих експедицій було відібрано 200 монолітів, які являли собою профілі ґрунтів і підґрунть на глибину 4 м, виконано близько 1500 визначень змісту гумусу, близько 2000 – карбонатів, а зразки 25 типових ґрунтів були піддані повному аналізу по всіх горизонтах.
Однак незмірно більша робота виконана з 1913 по 1916 рік Так, за замовленням губернських земств були проведені детальні ґрунтові дослідження й картографування ґрунтів територій колишньої Харківської, Подільської й Херсонської губерній. Складання великомасштабних 10-верстових ґрунтових карт (1:417 000) дозволило підготувати серію випусків «Матеріали по дослідженню ґрунтів і ґрунтів (Харківської, Херсонської й Подільської губерній)». Тільки по Херсонській губернії було 13 таких випусків загальним обсягом 1450 сторінок, в яких наведенірезультати ґрунтових досліджень із 26 тисячами визначень змісту гумусу, опис рослинності, методики ґрунтових досліджень і ін.
О.Г. Набоких уперше досліджував слабоподзолисті ґрунти Правобережної України й розробив класифікацію опідзолених ґрунтів лісостепу, уперше детально вивчив опідзолені, реградовані й деградовані ( що еволюціонували в сірі лісові) чорноземи й розробив їхню класифікацію. Ним уперше створена класифікація чорноземів України, що враховує водний режим і динаміку карбонатів. У роботах О.Г. Набоких зустрічаються перші докладні відомості про ґрунти сухих степів, а також гідро- і голоморфні ґрунти долин степових рік. Ним докладно досліджене питання про хімічні властивості й походження типів плавневих ґрунтів заплави Дунаю з мікроландшафтним районуванням плавнів. Застосовуючи метод глибоких виїмок монолітних зразків, він детально вивчає поховані ґрунти; розробляє вчення про леси, уперше класифікує різні типи лесу України. О.Г. Набоких вніс найцінніший вклад в область ґрунтової картографії й методику ґрунтових досліджень, запропонувавши метод так званої «трифазної ґрунтової зйомки», і вперше застосував метод обліку й картографування окремих ознак ґрунтів, що дозволило створювати більше повні й точні ґрунтові карти.
О.Г. Набоких належить надзвичайно цікава розробка вчення про типи водних режимів і їхньої ролі у формуванні ґрунтів і ландшафтно-географічних зон. Оцінюючи роль окремих ґрунтоутворювачів, він уперше звернув увагу вчених на вплив водних режимів як домінуючого фактору ґрунтоутворення. За його твердженням, процеси, що ведуть до створення ґрунтових типів, визначаються насамперед балансом і циркуляцією вологи в поверхневих горизонтах вивітрювання. Учений виділяє шість самостійних первинних типів зволоження й сім типів водних режимів, які асоціюються з типовими ґрунтами головних рослинних формацій. Він доходить висновку, що кожному типу водного режиму відповідають строго певні рослинні співтовариства й що рослинність є чинником, що безупинно регулює прихід і витрату вологи в товщі грунту.
Слід зазначити, що творча спадщина О.Г. Набоких не обмежується виконаними дослідженнями й ідеями тільки в галузі ґрунтознавства. Наявність відібраних на початку XX століття монолітів, а також збережені близько 40 робочих карт, дозволяють в наш час порівнювати ґрунти й має значну цінність для моніторингу агроекологічного стану ґрунтів України.

Ігнатій Якович Точидловський (1871-1942), геофізик, професор Новоросійського університету.
Народився в с. Прохоровому, Тираспольського повіту, Херсонської губернії (нині — Іванівський район, Одеської області). Закінчив фізико-математичний факультет Новоросійського університету. 1893 р. склав іспити державній комісії при університеті і був зарахований лаборантом при фізичному кабінеті, де й працював близько трьох років. Читав лекції з фізики робітникам в Одеській міській аудиторії, де організував фізичний кабінет, який згодом став основою фізичного кабінету Одеського політехнічного інституту. 1898-1922 рр. викладав фізику та математику в середніх навчальних закладах Одеси. 1917 р. фізико-математичний факультет обрав його на посаду екстраординарного професора Новоросійського університету. 1916-1922 рр. — ректор Одеського сільськогосподарського інституту. 1927-1931 рр. –  викладав фізику в Одеському вечірньому робочому університеті, де керував кафедрою фізики. 1917-1942 рр. — директор Одеської геофізичної обсерваторії.
У другій половині 1941 р. І. Я. Точидловський був направлений у відрядження до Московської геофізичної обсерваторії, де у 1942 р. помер після тяжкої хвороби.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ БРАУНЕР
Олекса́ндр Олекса́ндрович Бра́унер  (25 січня 1857, Сімферополь 5 травня 1941, Одеса) — український зоолог.
Біографія
Народився в Сімферополі. Закінчив університет в Одесі (сьогодні – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) (1881), після чого служив у земстві і одночасно провадив наукові дослідження. З 1918 — завідувач кафедрою тваринництва Одеського с.-г. інституту. В 1923-1935 працював у Всесоюзному інституті гібридизації і акліматизації тварин (Асканія-Нова).
Помер в день запланованого відзначення свого 60-річчя, 5 травня 1941 року у себе вдома. Похований 7 травня на 2-му цвинтарі в Одесі.
Праці
Праці Браунера присвячені переважно вивченню ссавців, птахів, риб та комах України, історії формування фауни степів, раціональному використанню і охороні природних ресурсів. Браунер вивчав сіру українську і червону степову худобу. Вивчаючи походження свійських тварин, особливо коней і собак, Браунер показав, що їх організація змінюється під впливом умов навколишнього середовища. Багато уваги приділяв популяризації зоологічних знань.
Браунерівські читання
При зоологічному музеї Одеського університету (сьогодні – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова) діє Музейний фонд Браунера. Останні 5 років виходять Вісті музейного фонду імені Браунера. Щороку восени в Одесі проходять міжнародні читання пам'яті Браунера і видаються матеріали цих читань у формі збірок наукових праць.
Всі сучасні меморіальні заходи (Музейний фонд, Вісті та Читання) відбуваються завдяки постійній наполегливій праці директора Зоологічного музею ОНУ, відомого українського теріолога Володимира Лобкова.
Відомі учні О. Браунера
Серед учнів Браунера — низка відомих біологів і природознавців: Богдан Волянський та ін.

Сапєгін Андрій Опанасович
Андрі́й Опана́сович Сапє́гин (29 листопада (11 грудня) 1883, Вознесенськ  8 квітня 1946) — український радянський селекціонер, академік АН УРСР  29 червня 1929 року), її віце-президент у 19391945 роках, Заслужений діяч науки УРСР (з 1943 року).
Андрій Опанасович Сапєгін народився 11 грудня 1883 р. у м. Вознесенську на Миколаївщині. У 1902 р. із золотою медаллю закінчив гімназію і поступив до Петербурзького лісного інституту, де разом з навчанням працював при кафедрі ботаніки, яку очолював професор І.П. Бородін. З перших місяців навчання в інституті А.О. Сапєгін звернув на себе увагу керівника І.П. Бородіна і його асистентів (в майбутньому академіків) В.М. Любименка і В.М. Сукачова своєю працьовитістю, глибоким інтересом до науки. Селекційну діяльність А.О. Сапєгін розпочав під час наукового відрядження за кордон у Німеччину, Швецію, Австрію (1910–1911), де працював у лабораторіях А. Енглера, Н. Клауссена та Б. Немеца. У лабораторії професора Б. Немеца вчений ознайомився з досягненнями у галузі молодої на той час біологічної науки – генетики, за допомогою якої хотіли різко підвищити ефективність селекції. Отримані знання були використані А.О. Сапєгіним при читанні курсу генетики в Новоросійському Андрій Опанасович Сапєгін (1883-1946) університеті, виданні наукової праці «Законы наследственности как основа селекции сельскохозяйственных растений» (1912). Викладені у цій книзі ідеї про те, що селекційну роботу потрібно будувати на наукових основах генетики, тобто на знанні законів спадковості, і те, що за цієї умови робота селекціонера може бути ефективною, були новими у той час і сприймалися з недовірою. Потрібна була велика і систематична праця з популяризації цих законів і роз’яснення їх значень для селекції. Вчений читав курс лекцій не тільки для студентів, а й агрономів з теоретичних основ селекції, а згодом ці лекції було видано окремою книгою «Основы теории и методики селекции сельскохозяйственных растений» (1913). Зайнявши посаду завідувача відділу селекції дослідного поля, А.О. Сапєгін зробив перші селекційні посіви та схрещування пшениць. Відсутність потрібних коштів, приміщень, обмеження земельної площі ставили першого селекціонера півдня Росії в дуже важкі умови. Тільки завдяки винятковій енергії та працьовитості А.О. Сапєгіна розпочата ним справа успішно розвивалася. Гострий дефіцит коштів, приміщень на перших порах примушував вести селекцію лише озимої та ярої пшениці. Спочатку основним методом селекції був індивідуальний добір із місцевих сортів, теоретичною базою якого була теорія чистих ліній В. Йогансена. Для цього А.О. Сапєгіним було зібрано велику кількість сортів із різних місцевостей і країн. Цим методом були створені перші знамениті сорти: Кримка, Земка та Степнячка. Сорту Кооператорка належить рекорд з довголіття. Почавши свій шлях на полях у 20- ті роки, вона ще й у повоєнний час займала щорічно понад 1,5 млн га і дожила до 1975 р. в районах Середньої Азії. З ярої пшениці були отримані сорти: Чорноуска 00122 (із місцевої арнаутки), Арнаутка 0012 (із місцевої арнаутки), Гирка 00274 (із сорту Херсонської станції), Улька 00414 (із місцевої Ульки). Перший сорт за врожайністю перевищує вихідний матеріал на 38 %, другий – на 24 %, третій і четвертий – на 37%. Сумісно з Д.І. Баранським А.О. Сапєгін вивів шестирядний сорт ячменю Паллідум 32, який на півдні України займав кілька сотень тисяч гектарів. На підставі цих досягнень, А.О. Сапєгін, підводячи підсумки селекційної роботи, зробив висновок щодо поняття селекції – «відшукування і виділення найкращих для даного місця сортів», а також значення селекції для держави. Прикладом слугувала врожайність озимої пшениці по Одеській і Миколаївській губерніях, де за рахунок впровадження нових сортів пшениці озимої отримували щорічно додатково понад 12 млн пудів зерна. «Тепер зрозуміло, чому всі держави взялися за облаштування селекційних станцій, і чим більше витрачалося на них коштів, чим краще була обладнана на них робота, тим скоріше і тим більше успіхів досягали селекційні станції». Навесні 1918 р. на базі об’єднання відділу селекції дослідного поля і розсадника кормових культур, який виник і існував у 1916–1918 рр., була створена Одеська селекційна станція на чолі з А.О. Сапєгіним. З 1920 р. вона перейшла на державний бюджет. Їй також надавали допомогу Одеський губземвідділ та Наркомзем. У січні 1923 р. Одеська селекційна станція увійшла як провідний відділ до складу новоорганізованої Одеської крайової сільськогосподарської дослідної станції. Директором станції було призначено А.О. Сапєгіна. Наполегливою працею колектив, керований А.О. Сапєгіним, розгорнув селекційну роботу з багатьма культурами. У 1925 р. було закуплено нове селекційне обладнання, розпочато будівництво теплиць та ін. Крім індивідуального добору в селекції почали широко використовувати внутрішні і міжвидові схрещування, тим самим було покладено початок використання методу гібридизації у селекції на півдні країни. А.О. Сапєгін, разом з генетиками Л.І. Делоне, М.Ф. Терновським та Л.А. Сапєгіним (син А.О. Сапєгіна) став ініціатором досліджень з радіаційної селекції. Їх дослідження з експериментального одержання мутацій з метою їх використання в селекції пшениці мали історичне рішення. Маючи багатий досвід селекційної роботи, А.О. Сапєгін наполегливо працював над подальшим удосконаленням методики селекції сільськогосподарських культур. Результати він виклав у таких наукових працях: «Основы теории и методики селекции сельскохозяйственных растений (Одесса, 1913. – 66 с.)», «Средняя ошибка» и ее значение для оценки средних арифметических при сравнительных испытаниях» (Земледельческая газета. – 1914. – С. 1–16), «Вехи селекции» (Сб. статей по селекции / под редакцией и с предисловием А.А. Сапегина. – Одесса, 1923), «Научные основы селекции растений (М. , 1924. – 104 с.), «Загальна методика селекції сільськогосподарських рослин» (Одеса, 1925. – 107 с.), «Варіаційна статистика. Елементарний підручник для агрономів» (К., 1926. – 90 с.) та ін. За досягнуті успіхи в селекції, розробці методів та впровадження сортів у виробництво, Одеська сільськогосподарська селекційна станція у 1927 р. була перетворена в Український генетико-селекційний інститут (УГСІ) на чолі з директором А.О. Сапєгіним. Перед інститутом були поставлені завдання: а) об’єднати науково-дослідну роботу щодо всебічного генетикоселекційного вивчення та поліпшення українських та нових сільськогосподарських культур; всебічно вивчати сорти з метою їх районування та стандартизації. б) розробити методику генетико-селекційних досліджень. в) науково-практично обслуговувати в селекційному відношенні південно-степовий край України. Для здійснення вищезазначених завдань в інституті додатково було створено наступні відділи: селекції (завідувач Д.Я. Баранський), генетики (О.М. Фаворов), техноаналітики (Г.Г. Мілюхін), фізіології (П.Г. Брокер), захисту (О.М. Кириченко), придбано спеціальні селекційні прилади, закуплено холодильні камери, вальцеві млини з відповідними приладами. Це дало можливість швидко розширити кількість варіантів дослідів майже у всіх відділах. Вражає інтенсивність та напруга, з якою у ті часи працював колектив УГСІ. Про це свідчить кількість лабораторних та польових дослідів, що виконували наукові підрозділи. Так, у відділі селекції обсяги і робота у порівнянні з теперішніми масштабами, були у багато разів більшими. Так, відділ складався із Д.Л. Баранського (завідувач); Г.М. Москаленко, П.В. Кетраф (фахівці); П.К. Шкварніков і Т.В. Говриш (асистенти); Д.Р. Щербина, І.І. Нетреба, Н.А. Письменко, І.Є. Юдін (ст.. техніки); Г.В. Синявська, О.А. Лавіньот, Н.Х. Смол, Н.Х. Тичагова (мол. техніки), які вивчали: з озимою пшеницею – 5299 ділянок, з ярою м’якою – 1283, з ярою твердою – 1584, ярим ячменем – 10920, соняшником – 2648, суданською травою – 2250, сорго – 100, картоплею – 4772, соєю – 1308, люцерною – 116, рициною – 2066, арахісом – 179, буряком – 877, томатами – 564, кенафом –7450, бавовником – 1233, канатником – 1759 ділянок. Наведений перелік кількості ділянок у сучасних селекціонерів викликає іронічну посмішку. Проте такі об’єми робіт А.О. Сапєгін пояснював: «Бажані результати можна одержати, працюючи з величезною кількістю рослин. Не тисячі рослин … навіть не сто … двісті тисяч, які відповідають простішим вимогам Свалевської станції, але мільйони гібридів, бо малий масштаб досліджень може дати бажану рослину лише випадково». Сорти озимої пшениці одеської селекції Кооператорка і Земка досягли загальної річної посівної площі понад 5 млн га. Це був видатний успіх інституту. Однак, у 1927/28 і 1928/29 рр. внаслідок великих морозів сорти Кооператорка і Земка вимерзли практично на всіх площах посіву. Партійні керівники та працівники органів безпеки цю трагедію оцінили як добре продуману економічну диверсію з боку науковців – селекціонерів. Автора цих сортів було заарештовано й розпочато слідство. Варто наголосити, що А.О. Сапєгін ще задовго до подій 1927–1928 рр. попереджав, що сорти Кооператорка і Земка недостатньо морозостійкі, а тому не можна розширювати площ вирощування цих сортів і особливо Кооператорки. За цих обставин було визначено відсутність складу злочину і А.О. Сапєгіна від судової відповідальності звільнено. У 1933 р. вчений переїжджає у Ленінград на роботу в Інститут прикладної ботаніки на посаду заступника директора М.І. Вавилова. Наступного року його запросили до Москви, де він до 1939 р. працював заступником директора Інституту генетики АН СРСР. З 1940 по 1944 р. працював завідувачем лабораторії органогенезу Інституту фізіології рослин АН СРСР. У 1944 р. його обирають віце-президентом АН УРСР та водночас директором Інституту ботаніки АН УРСР. За велику плодотворну роботу в галузі селекції, організаційні здібності Верховна Рада УРСР присвоїла А.О. Сапєгіну звання заслуженого діяча науки УРСР (1943), а Верховна Рада Союзу РСР нагородила орденом Леніна (1944). Помер А.О. Сапєгін 8 квітня 1946 р. в Москві.
Третьяков Дмитро Костянтинович
Біографія
Народився 24 жовтня (5 листопада1878 року в селі Шуморово Молозького повіту Ярославської губернії. У 1900 році закінчив Петербурзький університет і працював там же асистентом.
В Україні з 1912 року — професор університету в Одесі (до 1941 року), у тому числі організатор і керівник Одеського "Зообіну" - Одеської філії науково-дослідного Зоолого-біологічного інституту (1930-1933), який об'єднував природничі кафедри на той час розпущеного Новоросійського університету (сьогодні – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова).
Протягом 1941–1950 років працював в Інституті зоології АН УРСР (в 1941–1944 роках в евакуації в Уфі). В 1944–1948 роках директор цієї установи, одночасно (1944–1948) професор Київського університету. Член КПРС з 1945 року.
Помер 26 вересня 1950 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 11, ряд 4, місце 12).
Наукова діяльність
Понад 100 праць з питань гістології, порівняльної анатомії та філогенетики. Основні праці стосуються досліджень будови кісткової та сполучної тканини, кровоносної та нервової системи круглоротих і риб, будови органів чуття, філогенії та систематики риб.
Дмитро Костянтинович суттєво сприяв становленню в науці відомого майбутнього ентомолога Д.В. Знойка.

Кі́пен Олександр Абрамович (08(20).02.1870, м. Мелітополь, нині Запоріз. обл. – 30. 10. 1938, Одеса) – фахівець у галузі виноградарства, письменник. Проф. (1919). Закін. Нац. школу агрокультури в м. Монпельє (Франція, 1894). Працював у винороб. госп-вах Кутаїс. губ. і Бессарабії, зокрема від 1905 – на Одес. винороб. станції; від 1908 викладав на Вищих с.-г. курсах у Петрограді (нині С.-Петербург). Від 1919 – в Одес. с.-г. ін-ті, де заснував і очолював каф. виноградарства, 1929 брав участь в орг-ції ф-ту виноградарства і виноробства; водночас – в Одес. губземвідділі, від 1932 – зав. відділу вироб-ва Укрвиноробуправління. Наук. дослідж. з питань агротехніки вирощування винограду та його щеплення на Пд. України. На поч. 1920-х рр. брав активну участь у діяльності Пд. т-ва письменників. 1922–1929 очолював Художнє т-во ім. К. Костанді. 1918 разом із І. Буніним та ін. письменниками започаткував в Одесі вид. «Универсальной южной библиотеки». Дебютував 1903 оповіданням «Метеорологическая станция» (опубл. у ж. «Русское богатство»). Друкував оповідання та нариси у «Сборниках товарищества “Знание”», ж. «Образование», «Современный мир», «Северные записки», «Вестник Европы» та ін. Осн. тематика: рев. події 1905, євр. погроми в Одесі. Переклав деякі твори А. Франса та ін. франц. письменників. Написав спогади про Л. Андреєва.


Нарис про життя, наукову, педагогічну та суспільну діяльність вченого БРАСЛАВЦЯ М.О. (1906-1976)

Матвій Овсійович Браславець народився 28 грудня 1906 р. в селі Могильово, Царичанського району, Дніпропетровської області. Батьки його були селянами.
В 1933 р. він закінчив Одеський сільськогосподарський інститут. Спочатку працював дільничним агрономом Ананьївської  МТС, а з 1937 р. – головним агрономом земельного відділу Миколаївської області.
З 1938 по 1948 р. Матвій Овсійович працює викладачем, завідує кафедрою в Херсонському сільгоспінституті.
На фронтах Великої Вітчизняної війни він провів роки з 1941 по 1945, був нагороджений бойовими орденами і медалями.
З 1949 р. М.О. Браславець починає працювати в Одеському сільськогосподарському інституті на посаді завідувача кафедри організації сільськогосподарського виробництва та заступника директора інституту з наукової та навчальної роботи.
У 1959 р. Матвій Овсійович захищає дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора економічних наук. Тема дисертації присвячена проблемі інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.
У 1960 р. за ініціативою М.О. Браславця в Одеському сільськогосподарському інституті було відкрито економічний факультет, першим деканом якого він і став. Цей факультет був єдиним серед ВНЗ Міністерства сільського господарства СРСР.
У 1969 р. Матвій Овсійович створив Одеський відділ НДІ кібернетики, де керував дослідженнями з автоматизації управління сільським господарством на обласному та районному рівнях, розробив математичні моделі функціонування цієї галузі.
Невтомний ентузіаст і вчений-педагог, піонер економіко-математичного напрямку в агрономічній науці, він в 1965 р. створив першу серед сільськогосподарських ВУЗів СРСР кафедру економічної кібернетики, якою завідував і на якій працював до останніх днів свого життя – по 1976 рік.
Наукова  школа
Матвій Овсійович Браславець більш ніж 40 років віддав служінню науці й підготовці кадрів. Він – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки УРСР.
Його дослідження є вагомим внеском до розробки математичних моделей функціонування галузі кібернетики, автоматизації управління сільським господарством на обласних та районних рівнях.
Шлях вченого Матвій Овсійович почав в 1938 р. в Херсонському сільгоспінституті.  Цей шлях було перервано Великою Вітчизняною війною, але вже після війни він першим почав працювати над проблемою впровадження економіко-математичних методів та електронно-обчислювальної техніки у сільське господарство.
У книзі «Економіко-математичні методи в організації і плануванні сільськогосподарського виробництва» Матвій Овсійович Браславець запропонував оригінальні економіко-математичні моделі внутрішньогосподарського, галузевого аналізу і планування та застосування їх для вирішення економічних проблем сільського господарства.
Ця монографія і сьогодні є настільною книгою для викладачів ВУЗів та фахівців наукових установ, які спеціалізуються на впровадженні математичних методів та ЕОМ у сільське господарство.

Мойсей Аронович Гендельман
Свою наукову діяльність Мойсей Аронович розпочав в стінах Одеського сільськогосподарського інституту в 1933 р. Ще в довоєнний час вчений публікує ряд статей з розміщення та планування колгоспних сіл. Це були роки формування і становлення колгоспів, утворення перших громадських виробничих центрів, колгоспних ферм, господарських дворів.
Напад фашистської Німеччини порушив мирну працю радянського народу. Гендельман з перших днів війни був в діючій армії. З боями проходить він до Берліна, відважно захищаючи свою Батьківщину. За бойові успіхи Мойсей Аронович нагороджений низкою медалей («За відвагу», «За бойові заслуги», орденом Червоної Зірки).

Після війни вчений повернувся в рідний Одеський сільськогосподарський інститут. Молодий кандидат наук, доцент М.А. Гендельман, сповнений енергії та творчого запалу, очолює кафедру землеустрою, організовує роботу цього колективу, успішно займається розвитком кафедри. З 1947 р. виходить ряд його статей в журналах «Сільське господарство УРСР», «Соціалістичне сільське господарство», «Соціалістичне землеробство», в газетах,у Віснику Одеського сільськогосподарського інституту.
У 1955 р. в Державному видавництві сільськогосподарської літератури виходить книга М.А. Гендельмана та Є.Б. Житомирського «Внутрігосподарське землевпорядкування колгоспів степу». Монографія ґрунтувалася на дослідженнях та проектних опрацюваннях, виконаних кафедрою землеустрою Одеського сільськогосподарського інституту. У 1957 р. Мойсей Аронович успішно захистив докторську дисертацію.
Новий етап творчої роботи проф. М.А. Гендельмана був пов’язаний з цілиною. З 1958 р. він завідує кафедрою та працює заступником директора знову організованого Акмолинського (пізніше Целіноградського) сільськогосподарського інституту. З 1961 по 1982 р. М.А. Гендельман був ректором цього інституту.
Мойсей Аронович Гендельман прожив довге те щасливе життя, помер він у 2005 році, коли вченому було 92 роки, до останніх днів займався наукою та дослідженнями, залишивши потужну наукову школу по всьому світу.